ІВАН ДЕСНИЦЬКИЙ ТА ЙОГО РОЛЬ У ДІЯЛЬНОСТІ СУДІВ ВОЛИНСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ ПОРЕФОРМЕНОГО ПЕРІОДУ

В результаті цілеспрямованого захоплення українських земель Московією та Російською імперією протягом ХVII-XVIIIст. було знищено державні утворення українців Запорізьку Січ та Гетьманщину. Загарбницькі дії північно-східних сусідів поступово позначалась на механізмі функціонування судової влади на українських землях.

Протягом литовсько-польської доби, а особливо в результаті судової реформи 1564-1566 років, судова система на українських землях еволюційно звільняється від впливу місцевих адміністрацій. Ми можемо стверджувати, що в результаті впровадження механізмів судової реформи було покладено край залежності суду від станів, реформа була направлена на демократизацію судової системи. Як зазначає Є.А. Чернушенко «вперше на українських землях елементи поділу влади було впроваджено в державному масштабі, що дало поштовх формуванню судової влади» [1].

Потрібно зазначити, що процеси, які проходили на українських землях, відповідали процесам, які проходили в тогочасній Європі і були направлені на трансформацію середньовічного права і процесу до нового часу періоду Реформації та суспільно-політичних змін. Однак інкорпорація українських земель поклала край цьому процесу. Судочинство все більше набуває інквізиційного характеру, поступово віддаляючись і втрачаючи елементи та характер змагальності та відокремлення від адміністрації. Серед таких кроків відзначаємо ліквідацію Генерального суду, заміну полкових судів кримінальними та «гражданськими» палатами, на нижчих щаблях судової ієрархії відповідно, замість графських та земських судів, запровадження єдиних повітових судів. Крім того, вводиться канцелярське судочинство, а всі рішення записуються та облікуються, на відміну від попередньої епохи, коли для судових рішень і процесу характерна змагальність і усність.

На початку ХІХ ст. в Російській імперії був прийнятий «Звід законів Російської імперії»(1832 р.), який ще більше підтвердив та запровадив інквізиційний характер суду та судового процесу. Повноваження поліції та корпусу жандармів в частині слідства і виконання вироків значно посилювалися. Суд практично був позбавлений змагальності сторін, він не мав права самостійно досліджувати докази, допитувати свідків, йому в обов’язок ставилось схиляти підозрюваних до зізнання. Варто звернути увагу на ту обставину, що захисту в суді не існувало, а зізнання обвинуваченого, яке підтверджувалось свідками було найкращим доказом.

Після третього поділу Речі Посполитої у 1795 році до Російської імперії було приєднано західну частину Волині (повіти Володимир-Волинський, Ковельський, більша частина Луцького, Кременецького, Дубенського). Волинська губернія (1797 р.) увібрала більшу частину історичної Волині і стала адміністративно-територіальним центром північно-західної частини Російської імперії [2]. Волинська губернія (1795-1917 рр.), населення якої за переписом 1897 р. складало 2млн.989 тис.482 чол. повністю опинилася під юрисдикцію російського права та судової системи імперії Романових [3].

Національно-демократична ситуація на українських землях, соціально-станова криза в Російській імперії загалом, вимагали проведення реформ. Вже у др. пол. ХІХ ст.. (1864 р.) в Росії було проведено судову реформу, яка була однією з найбільш успішних серед реформаторських кроків самодержавства. Згідно з нею в Україні було введено систему незалежних судів, де працювали професійно підготовлені судді. Біографія дійсного статського радника, голови Луцького окружного суду І.С.Десницького тому є підтвердженням. На загальноімперському рівні було прийнято ряд статутів, серед них: цивільний, кримінальний, а також положення про мирових судів. Суди відокремлювались від адміністрацій і навіть вища посадова особа Російської імперії мала право лише на помилування. В ході реалізації судової реформи 1864 року було гарантовано ряд положень судових процесів, які забезпечують їх демократичність, а саме: принцип змагальності сторін, гласність судових засідань, публічність, запроваджено адвокатуру та суд присяжних.

Наприкінці ХІХ ст. судова система країни складалася з окружних судів, судових палат волосних мирових судів (найнижча ланка), військових та морських судів. Усю систему очолював Державний Сенат – вищий судовий орган Російської імперії [4]. На Волині у серпні 1796 року було створено Палату кримінального суду та Палату цивільного суду. До компетенції останньої належав розгляд справ між приватними особами, здійснення юридичних актів купівлі-продажу, затвердження духовних заповітів та дарчих записів. Проіснували ці судові установи невеликий проміжок часу. Імператор Павло І реформував цілий ряд губернських установ в тому числі, і судових. У березні 1797 року ці дві палати були об’єднані у Волинський головний суд, що став найвищою судовою інстанцією губернії та проіснував аж до жовтня 1917 року.

Крім того, з 1796 року по 1872 рік діяли повітові суди у містах Луцьку, Ковелі, Володимир-Волинську та Горохові, вони, в свою чергу, складались з  повітового судді і двох засідателів, які обиралися на три роки дворянами повіту і затверджувалися губернатором.

Незначний проміжок часу на Волині діяли Луцький і Ковельський підкоморні суди, Луцький, Ковельський, Володимир-Волинський словесні суди та Торчинський волосний суд.

Опікунські і сирітські справи про встановлення опіки над малолітніми, недієздатними, їх майном розглядали Луцький і Ковельський сирітські  суди, які діяли з 1882 по 1919 роки.

За часів Російської імперії Волинська губернія була поділена на судово-мирові округи. В обласному державному архіві зберігаються документи, що свідчать про роботу з 1869 року по 1919 рік Луцького та Володимир-Волинського судово-мирових округів, які складались з дільниць, на території яких працювали мирові судді.

Луцький судово-мировий округ налічував 14 дільниць, Володимир-Волинський - 8 дільниць.

Мирові судді були нижчими інстанціями судово-мирових округів і розглядали цивільні справи за позовами на суму до 500 рублів (пізніше до 1000 рублів), а також дрібні кримінальні справи.

Апеляційною інстанцією на рішення мирових суддів в ці роки були з’їзди мирових суддів. В архіві області зберігаються документи Володимир-Волинського з’їзду  мирових суддів Володимир-Волинського судово-мирового округу  м. Володимир-Волинська Володимир-Волинського повіту та Луцького з’їзду мирових суддів Луцького судово-мирового округу м. Луцьк Луцького повіту Волинської губернії.

З’їзди мирових суддів розглядали скарги сторін на вироки і рішення мирових суддів.

З 1861 по 1919 роки як судова інстанція діяли з’їзди мирових посередників, які у зв’язку із скасуванням кріпосного права вирішували справи про право викупу землі за  законом від 21.03.1888 року вільними людьми.

Одним із найбільших судів у період з 1880 по 1919 рік був Луцький окружний суд, як суд першої інстанції і його компетенція поширювалася на Володимир-Волинський, Дубенський, Ковельський, Кременецький, Луцький, Ровенський повіти Волинської губернії, а з 1918р. – і на Пінський та Острозький повіти. Суд мав відділи: кримінальний, цивільний, реєстраційний та канцелярію [5].

У цьому суді, з моменту його створення і до своєї смерті, на посаді председателя працював Іван Степанович Десницький, який помер 24 червня 1888 року і якому вдячні нащадки поставили пам’ятний знак, який і сьогодні стоїть на подвір’ї Свято-Троїцького собору у Луцьку, де читаємо слова «Достойному председателю суда отъ сослуживцевъ, адвокатури, нотариата и жителей луцкого судебного округа».

Це прізвище спонукало мене до роздумів ще раніше, коли перебуваючи в м. Бангкок (Таїланд) почув дуже захоплюючу історію про дочку Івана Степановича Десницького, їй було лише 2 роки, коли батько помер, а вона стане в майбутньому кровною принцесою короля Таїланду. Виховання в родині председателя Луцького окружного суду мало свій позитивний вплив, а також свідчить про корпоративність членів судівського корпусу Російської імперії, який доклав багато зусиль, щоб дочка І.С.Десницького змогла отримати освіту та влаштувати свою долю.

Професійний шлях судді І.Десницького (1838 – 24.06.1888 рр.) співпадає з реформуванням судової системи на Волині відповідно до судової реформи 1864 року. Будучи сином сільського дячка, він закінчив духовну семінарію. Сім’я була бідна і не могла оплатити майбутнє навчання судового діяча Волині. Як згадує його одногрупник М.Межецкий «он отправлялся домой на каникулы по образу пешего хождения», нагадуючи інших діячів епохи (зокрема, М.Ломоносова).

Не дивлячись на матеріальну скруту І.С.Десницький вступає до Московського університету, який успішно закінчує у 1866 році. В Центральному історичному архіві Москви є інформація про те, що І.С.Десницький отримував благодійну стипендію Сімант і успішно, будучи казеннокоштним студентом, здав випускні екзамени на юридичному факультеті та йому присвоїли звання дійсного студента [6].

По закінченні Московського університету І.С.Десницький отримує місце помічника судового секретаря в Московському окружному суді, який на той час щойно розпочав свою роботу відповідно до реорганізації судової системи Російської імперії після реформи 1864 року. Наступним щаблем у його судовій кар’єрі була посада секретаря цивільного відділення в Нижньому Новгороді, куди він переходить на запрошення відомого судового діяча А.К.Панова [7]. Складені ним протоколи відзначалися скрупульозністю, чіткістю виконання і свідчили про глибокі знання секретарем предмету спору. Попрацюваши на посаді секретаря судового засідання, І.С.Десницький отримує посаду члена Саратовського окружного суду, а через 3 роки – Саратовської судової палати. На усіх щаблях судової кар’єри його відзначає відстоювання основних принципів судової реформи: відокремлення судової влади від адміністративної; процесуальна незалежність судів, гласність судочинства, змагальність і відкритість сторін процесу, обмеженість розгляду справи по суті двома і не більше інстанціями, право на касаційну скаргу, рішення справи на основі внутрішнього переконання судді і присяжних і т.д.

Результатом успішної роботи стало призначення І.С.Десницького 3 квітня 1874 року председателем-товарищем Самарського окружного суду, звідки його переводять у Волинську губернію на посаду председателя Луцького окружного суду. Факт цього переводу свідчить про те, і на це вказує ряд російських істориків-права (див. праці Боботова С.В., Немитіної М.В., Попової А.Д., Шаркової І.І.), що Нижегородський окружний суд, який відкрився одним з перших серед судів в провінційних губерніях, став «кузницей кадрів для пореформованих судових закладів Російської імперії».

І С. Десницький пропрацював більше 8 років на посаді председателя Луцького окружного суду, дослужився до посади статського радника. Присутність могили судового діяча І.С.Десницького на території Свято-Троїцького собору, його аскеза та служіння жителям Волині є добрим прикладом для студентів-правознавців та практикуючих юристів.

Література

1.Чернушенко Є.А.Апеляційне оскарження рішень у цивільному процесі на українських землях. Режим доступу: http://kia.court.gov.ua/sud2690/1j/4q/61477/

2.Див. Костриця М.Ю. Утворення Волинської губернії: Житомир крізь призму століть// Вільне слово. – 1994. – 26 бер.; Карліна О.М. Повітові міста Волинської губернії: Особливості міського управління 1795-1861 рр.;

Памятная книжка Волынской губернии на 1913 годъ. – Житомир, 1913.

3.Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897. Центральный Статистический Комитет МВД, 1904. Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Волинська_губернія#.D0.86.D1.81.D1.82.D0.BE.D1.80.D1.96.D1

4.Діяльність судів в період Російської імперії,1796-1919 рр. Режим доступу: vla.court.gov.ua/sud0390/100/30/

5.Там само.

6.ЦІАМ., ф.418, оп.35, д.189. с.14-21.

7.Нижегородские губернские ведомости. – 1899. - № 25.