Чому саме ця тема і чому сьогодні? Тут ми виділили два основних моменти: по-перше, сьогодні розпочався тиждень юридичного факультету і юридична громадськість області скрупульозно буде аналізувати, що цікавого і змістовного зможуть запропонувати викладачі та професори університету; по-друге, дана проблематика актуалізується на загальнодержавному рівні і мені б хотілося, щоб студенти-юристи і викладачі юридичного факультету були знайомі з останніми її напрацюваннями. В ході лекції, я буду звертатися, в першу чергу, до матеріалів Міжнародної науково-практичної конференції «Кримінально-виконавча політика України та Європейського Союзу: розвиток та інтеграція», що була проведена 27 листопада 2015 р. спільно Міністерством юстиції України, Державною пенітенціарною службою України, Національною академією правових наук України, Інститутом кримінально-виконавчої служби, Всеукраїнською асоціацією кримінального права, Кримінологічною асоціацією України, Асоціацією психологів України. Даний захід став можливим за реалізації грантового проекту «Посилення ролі громадянського суспільства у захисті уразливих груп засуджених в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу; і по-третє, кожен з Вас і інших зацікавлених зможе ознайомитись з текстом лекції у блозі Михайла Яцишина, який розміщений на головній Інтернет сторінці нашого університету. Текст лекції буде доопрацьовано за результатами сьогоднішньої публічної лекції та обговорення. (Особистісний момент – 2010 рік)
На початку ХХІ століття все більш очевидним стає факт, що інститут смертної кари в конкретній державі перестає бути питанням внутрішньої юрисдикції, а все більше регламентується міжнародними нормами, стандартами та гарантіями. На нього впливає також наявність історичної традиції в державі та суспільстві.
Для думаючої людини багато речей стають останнім часом очевидними. Вона може помітити, як аргументовано відстоюють свою позицію противники смертної кари. З під їх пера з’являються численні публікації, що містять, на наш погляд, повний набір аргументів і доказів. Виступи ж прихильників смертної кари, як правило, обмежуються загальними словами і торованими тезами. Кинуть фразу, ні на чому не засновану - "це економічно невигідно" - і переходять до іншої - "скасуємо смертну кару захлинемося в злочинності" і т.д. Стиль прихильників смертної кари - задавати питання і не чекати на них відповіді. Тому, що відповідей бояться. Бояться обговорювати і дискутувати, не маючи аргументів і доказів.
Нагадаю, що 9 листопада 1995 року (рівно двадцять років тому) Україна ступила до Ради Європи і прийняла при цьому на себе певні зобов'язання, в т.ч. і щодо скасування смертної кари. У січні 1997 року в ході розгляду на сесії Парламентської Асамблеї про виконання Україною прийнятих зобов'язань було сформульовано досить жорстке, але ясне рішення - Україна повинна визначитися з ставленням до смертної кари. Якщо Україна не скористається наданою їй річний відстрочкою - рішення може бути цілком однозначним - аж до виключення з Ради Європи.
Ще У.Черчілль говорив, що найгірша політика - це відсутність будь-якої політики. Прийняття зваженого рішення вимагало сміливості і мужності. А наукова дискусія "за" чи "проти" смертної кари закінчена. І закінчена давно. По суті своїй, вона цікава лише обивателю.
Більше того, поважаючий себе фахівець з цього питання зараз вже не дискутує. Хоча ради об’єктивності зазначимо, що до цієї проблеми ще не один раз будуть звертатись. До цього нас зобов’язують законодавчі ініціативи ряду народних депутатів України, які знаходять у суспільстві ті групи людей, які схвально відносяться до поновлення практики застосування даного виду покарання. Тому ґрунтовна просвітницька робота серед суспільства та аргументована дискусія з студентами-юристами має право на існування та повинна всіляко заохочуватись.
Ще починаючи з 1948 року міжнародні організації розробили і прийняли ряд міжнародно-правових норм, які не тільки обмежують застосування смертної кари шляхом встановлення мінімальних стандартних правил, а й передбачають її повне скасування.
Протягом останнього століття міжнародне суспільство розробило й прийняло ряд міжнародно-правових норм, які містять мінімальні стандартні правила для держав, що зберігають у своєму законодавстві смертну кару і застосовують її на практиці (Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., її Другий факультативний протокол 1989 р., Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р., її Шостий протокол 1983 р.). В них основна увага приділена проблемі конституційності смертної кари та визначено ту межу, нижче якої цивілізовані країни не опускаються. Ці норми формують фундаментальну правову доктрину інституту смертної кари і утворюють реальний механізм захисту для осіб, що засуджені до виняткової міри покарання [1].
Так, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН (резолюція 22ОО А / ХХI / від 16 грудня 1966 року) і набув чинності 23 березня 1976 р. Цей документ почали розробляти з 1947 року і він передбачав відобразити конкретну позицію ООН до питання про смертну кару. Однак, обстановка в післявоєнні роки і різні підходи держав-членів ООН до даної проблеми зумовили необхідність відкласти розгляд питання на більш пізній термін. До моменту прийняття Пакту Організація Об'єднаних Націй перейшла від позицій нейтрального спостерігача, хоча й стурбованого наявністю в світі смертної кари, але не виступаючого з вимогами про її скасування, - до підтримки ідеї про те, що це покарання має бути з часом скасовано. Ця ідея втілилася в самому Пакті: держави-учасниці, будучи незобов’язаними скасовувати цю міру покарання, повинні істотно обмежити сферу її застосування.
Так, згідно зі статею 6 Пакту смертна кара допускалася тільки за скоєння особливо тяжких злочинів (п.2), причому цей вид покарання не міг бути застосований до осіб, молодше вісімнадцяти років, а також - до вагітних жінок (п.5). Кожен засуджений до смертної кари, мав право на амністію, помилування або пом'якшення вироку (п.4). З таких позицій всі держави-учасниці зобов'язувалися Пактом своєчасно переглянути своє кримінальне законодавство і обмежити можливість винесення смертних вироків колом лише найтяжчих злочинів.
Дослідники в Україні, аналізуючи міжнародно-правові норми захисту прав людини і громадянина щодо застосування смертної кари як покарання, звертають увагу та аналізують документи, що напрацьовані в ООН, або в рамках Ради Європи і менше уваги надають документам, прийнятим в рамках організацій Американських держав і Африканської єдності (наприклад, Американська конвенція про права людини 22.11.1969 р. чи Африканська хартія прав людини і народів 27.06.1981 р.).
Так, Американська конвенція про права людини прийнята 22 листопада 1969 р. і набула чинності в 1978 році. Ст.4 Конвенції закріпила положення, згідно з яким будь-яка особа має право на життя. Воно повинно гарантуватися законом (п.1). У країнах, де не скасована смертна кара, вона може призначатися лише у випадках вчинення тяжких злочинів і на підставі вироків, винесених компетентним судом (п.2); смертна кара не може бути введена знову в тих державах, де вона вже була скасована раніше (п.3); смертні вироки не можуть виноситися особам, яким у момент скоєння злочину було менше вісімнадцяти або більше сімдесяти років, а також щодо вагітних жінок (п.5).
У 1983 році, на підставі запиту Міжамериканської комісії з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини роз'яснив зміст положень ст.4 Конвенції як безумовну заборона на розширення сфери застосування смертної кари. Дана думка, заснована на одноголосному голосуванні всіх членів.
Африканська хартія прав людини і народів прийнята 27 червня 1981, вступила в силу 21 жовтня 1986. Не ратифікована лише двома африканськими державами, які не є членами Організації Африканської Єдності (Ефіопія і Марокко). Хартія не містить окремих положень про смертну кару. Однак, передбачивши в ст.4, що «людське життя є недоторканним. Кожен має право на повагу до його життя і цілісності його особистості. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений цього права», вона носить все-таки гуманістичний характер.
Тим не менше, об'єктивно оцінюючи основні положення Хартії, слід визнати, що вони багато в чому відрізняються формальністю і в ряді випадків не відповідають міжнародним нормам. Африканська Комісія з прав людини і народів визнала слабкість статей Африканської Хартії і з 1996 року почала їх перегляд.
Смертна кара як і раніше вважається в багатьох країнах ефективним або, принаймі, прийнятним способом звільнення суспільства від певних проблем. Близько 60 країн зберігають смертну кару в своєму законодавстві і застосовують її на практиці. Тільки в 1995 році було винесено 4165 смертних вироків в 79 країнах і страчено 2 931 засуджених в 41 державі світу. І це лише ті випадки, які стали відомі суспільству: насправді цифри набагато вищі. У ряді країн Азії та Африки спостерігається щось на зразок реанімації середньовічних установлень – покарання смертною карою проступків, повернення до публічних страт, виконання кваліфікованих видів смертної кари і т.д.). Так, навесні 1997 року в Чечні (Російська Федерація) смертний вирок було виконано шляхом перерізання горла засудженому, при цьому сама процедура страти транслювалася по телебаченню.
Тим не менше, можна стверджувати, що тенденція щодо скасування смертної кари у всьому світі в даний час є вираженою і стабільною. По-перше, скорочується число смертних вироків у цивілізованих країнах. Це пояснюється обмеженим використанням смертного вироку судовими органами, а також широким застосуванням виконавчою владою права помилування.
По-друге, значно звужується коло злочинів, за вчинення яких передбачається можливість винесення смертних вироків. І, хоча в деяких країнах спектр таких діянь досить широкий (злочини проти держави, власності, викрадення людей, застосування вогнепальної зброї та його незаконний оборот, підбурювання до самогубства, зловживання наркотичними засобами, підпал або затоплення осель та ін.), в основному смертні вироки виносяться лише за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах.
По-третє, скорочується коло осіб, яким можуть бути винесені смертні вироки.
Міжнародні норми в галузі дотримання прав людини недвозначно забороняють застосування смертної кари до осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку на момент скоєння злочину. Цей віковий мінімум був встановлений, зокрема, положеннями ст.68 Четвертої Женевської конвенції; п.5 ст.6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права; п.5 ст.4 Американської конвенції про права людини та ін.
Однак, незважаючи на всеосяжний консенсус, що знайшов своє відображення в міжнародних і регіональних договорах, у ряді країн неповнолітні піддавалися і піддаються смертній карі.
10 жовтня 2015 року вже 13-ий раз відзначається День проти смертної кари. Міжнародні організації «Разом проти смертної кари», «Світова коаліція проти смертної кари», «Amhesty International» констатують, що за перші шість місяців 2015 року спостерігаються діаметрально протилежні зміни, щодо застосування смертної кари в різних країнах світу.
Домінуючою є тенденція відмови від застосування смертної. Сьогодні 2/3 країн ООН відмовились від засудження до страти на законодавчому рівні, чи на практиці. Європейські країни, за винятком Білорусії, не застосовують даний вид покарання. Аналогічно діють майже всі країни Латинської Америки (виняток деякі країни Карибських островів). Більшість держав скорочує застосування смертної кари і гуманізує її способи. На початку 2015 року скасували смертну кару три країни: Мадагаскар, Фіджі та Суринам. Ще три країни – Монголія, Південна Корея, Буркіна-Фасо – розглядають зміни до кримінальних кодексів та аналогічні закони, які скасовують даний вид покарання. Станом на першу половину 2015 року 101 країна повністю відмовилась від смертної кари, 33 країни призупинили виконання вироків і мають тривалу політику їх невиконання (не менше 10 років). Досвід країн, які скасували виняткову міру покарання, і нездатність та непереконливість держав, які виступають за її збереження, надати переконливі докази на її користь, вказують на те, що загальна тенденція повного скасування смертної кари, яку ми спостерігаємо, набуває реального значення.
В цьому контексті хотілось проаналізувати ситуацію в сучасній Україні.
Період кровної помсти пройшли всі народи, що стояли на початковій сходинці розвитку своєї культури і свого правового побуту. Так, помста панувала в період первіснообщинного ладу і була освячена стародавніми релігіями: «Хто проллє кров людську, того кров проллється рукою людини» і «Не беріть викупу за душу вбивці, який повинен смерті, але його слід віддати на смерть» (Біблія. Перша книга Мойсеєва. Буття. Глава 9, вірш 6; Четверта книга Мойсеєва. Числа. Глава 35, вірш 32).
Факт існування кровної помсти в Україні сумніву не підлягає. В системі покарань Руської Правди (перша редакції цього історико-правового пам'ятника Давньоруської держави І половини ХІ століття) помста, поряд із штрафом, займала провідне місце.
У той час кожен міг бути суддею у власній справі: скривджений сам виносив вирок і сам приводив його у виконання. Мстилися за те, що вважали образливим, і так, як вважали за потрібне. Не було обмеженим і саме коло месників: в такій якості могли виступати їхні родичі, друзі, сусіди. Помста або слідувала за вироком, або передувала йому (останнє траплялося частіше), і суд тільки вирішував, чи мав право на помсту і не підлягав за неї покаранню месник. Від права помсти не усувалися навіть жінки. На цю думку наводять літописні оповіді про кн. Ольгу, яка жорстоко помстилася вбивцям свого чоловіка, і про Рогнеду, яка хотіла мстити кн. Володимиру за смерть батька і братів.
Саме в цей час зародилися і зміцніли нещадні теорії покарання: теорія фізичної відплати рівним за рівне, теорія спокути й очищення злочинів тільки кров'ю, теорія залякування за допомогою мук і страждань. Видається, що саме ця суттєва, домінуюча риса - відплата за злочин – є об'єднуючою для кровної помсти і смертної кари.
З виникненням більш стійких основ суспільства, з появою влади і під впливом християнського вчення поступово став звужуватися коло тих образ, за які можна було мстити смертю, і коло тих осіб, яким можна було мстити. Кровна помста, як засіб приватного впливу, несумісна з гідністю і авторитетом держави, перетворилася на самосуд і самоуправство. Обмеження кровної помсти, що з’явилися, привели в кінцевому рахунку до її скасування законодавчим шляхом на початку другої половини ХI століття.
Перехід від кровної помсти до смертної кари був здійснений шляхом встановлення інституту грошових штрафів – «вир». Пам'ятники світського права того періоду (зокрема, друга і третя редакції Руської Правди) не санкціонована смертну кару аж до кінця ХIV століття.
У Західній Європі, наприклад, у середні віки відбувалися незліченні страти "чаклунів" і "відьом", тоді як в Стародавній Русі випадки страти єретиків були цілком винятковими і одиничними фактами.
Поширенню смертної кари неабиякою мірою сприяли татаро-монгольські завойовники, чиї звичаї і писані закони в досить великому об'ємі передбачали цей вид покарання.
В епоху Литовських Статутів смертна кара застосовувалася часто: так, в Статуті 1529 року вона згадувалася близько 20 разів, в Статуті 1566 - приблизно 60 раз, а в Статуті 1588 - вже майже 100 раз. Смертна кара, виконувана публічно, носила, як правило, кваліфікований характер: шляхом спалення, колесування, посадження на кол, утоплення. Вона передбачалася за злочини проти релігії (богохульство, відступництво), особи (вбивства, каліцтва), майнових прав (крадіжки, грабежі, розбій), моральності та сім'ї (згвалтування, звідництво, двоєженство), а також за політичні (втеча, бунт) і державні злочини (проти порядку управління і службові злочини).
Складний і суперечливий процес у розвитку всієї системи покарань спостерігався в період 1648-1654 років (визвольна війна українського народу). Припинили діяти правові норми, що встановлювали покарання за злочини протии королівської влади і польсько-литовського порядку управління. Замість них були введені ті, які передбачали суворі покарання, аж до смертної кари, за зраду повсталому українському народові, за відмову в наданні допомоги в боях, за непокору або нанесення збитку козацькій старшині, духовенству.
У надзвичайних умовах війни були посилені покарання шляхом розширення сфери застосування смертної кари за загально-кримінальні злочини.
Особливий вплив на розвиток усіх галузей права, в т.ч. і кримінального, справило знаходження України в складі Російської імперії. Нові явища у правових відносинах були закріплені в нормативних актах гетьманської влади, органів місцевого самоврядування, в спеціально виданих для України актах царської влади «Права, за якими судиться малоросійський народ».
Настала епоха розширення сфери застосування смертної кари, коли ідея залякування досягла свого апогею в каральній системі кримінального законодавства, а ще більше - в кримінальній практиці.
Смертна кара в кримінальних законах епохи Петра I - зокрема, в Військовому Статуті і Військових артикулах, - передбачалася за злочини проти віри, держави, життя, честі, власності, за політичні та плотські діяння, нерідко нею каралися проступки чисто дисциплінарного характеру (в цілому вона могла бути застосована по 123 складам злочинів). Практично не було жодного злочину, який би серйозно зачіпав інтереси держави, за яку закон не загрожував би стратою.
Широкий розвиток в першій половині XVIII століття ідеї правової держави, відродження гуманітарних учень, успіхи в області фізіології, психології та психіатрії, безрезультативність і негативний характер наслідків необмеженого застосування каральної системи дали, в кінцевому рахунку, новий напрямок доктрині кримінального права, кримінального законодавству й практиці застосування покарання. Настала епоха панування виправних покарань. Питання про скасування смертної кари став предметом відкритого обговорення в суспільстві. З другої половини ХVIII століття законодавства багатьох країн пішли шляхом поступового обмеження смертної кари.
У період царювання Єлизавети Петрівни дію смертної кари в Російській імперії було призупинено указами 1744 і 1746 років. Ці укази не відміняли смертну кару, як помилково вважають сучасні криміналісти, а лише тимчасово призупиняли її дію надалі «до указу». Таким чином, протягом багатьох років (у т.ч. в періоди царювання Петра III, Катерини II, Павла I, Олександра I) смертна кару, будучи призупиненою фактично, не була скасована законодавчо.
Звід законів Російської імперії 1832 року, який вперше досить чітко визначивши межі застосування смертної кари, передбачив її лише як винятковe міру покарання і лише за вироком Верховного кримінального суду за найбільш тяжкі види державних злочинів (злочини проти імператора і членів імперського будинку; наругу над імператором і членами імператорського дому злими словами; бунт і зрада).
Слід зауважити, що в ХIХ столітті посилилося прагнення до обмеження і навіть повної заборони смертної кари в законодавчому порядку. Наприклад, в Колумбії і Венесуелі смертна кара була скасована в 1863 році, в Румунії - в 1864, в Коста-Ріці - в 1887, у Голландії - в 1870 (не завжди, правда, ці рішення не скасовувалися). У Російській імперії рух проти смертної кари почався раніше, ніж в інших державах, але не пішов прямим шляхом до її повного скасування. Процес в цій справі можна угледіти не тільки в законодавчих обмеженнях, але і в зменшенні числа смертних вироків взагалі і вироків виконаних – в особливості.
Згідно з діючим загальним кримінальним законодавством, смертна кара призначалася тільки за найбільш серйозні політичні злочини і не могла бути застосована за загальнокримінальні злочини. За 80 років (з 1826 по 1906 рік) судами Російської імперії було засуджено до смертної кари 612 чоловік, причому в відношенні приблизно половини з них вона не була приведена у виконання.
12 березня 1917, в цілому зберігши стару правову систему, Тимчасовий уряд прийняв постанову про скасування смертної кари. Проте, вже 12 липня 1917 своєю постановою "Про відновлення на час війни смертної кари для військовослужбовців за деякі найтяжчі злочини" допустило застосування вищої міри покарання на фронті за вбивство, розбій, втечу до супротивнику, здачу в полон, звільнення поля бою, державну зраду і підбурювання до повстання. Право винесення смертних вироків було надано військово-революційним судам, заснованим в армії: такі суди діяли влітку 1917 року в Києві, Житомирі, Вінниці, Кременчуці та інших містах прифронтової смуги. Одночасно Тимчасовим урядом опрацьовувалося питання про введення таких судів і в тилу. Лише наступні відомі події перешкодили здійснити цей проект в дійсності.
26 жовтня 1917 декретом "Про владу" більшовики скасували смертну кару. На території України вона була скасована 4 січня 1918 постановою Народного Секретаріату України "Про введення народного суду", що проголосив, що публічні тілесні покарання і смертна кара "назавжди повинні бути витравлені зі свідомості і пам'яті народу України".
Однак, скасування смертної кари в Україні тривало недовго. 26 липня 1918 постановою Ради Міністрів Української Держави "Про деякі тимчасові заходи для охорони державного порядку і громадського спокою", затвердженим Гетьманом всієї України Павлом Скоропадським, Міністру внутрішніх справ було надано право передавати військовому суду для засудження за законами воєнного часу справи про злочини, які "за своєю сутністю представляють дійсну небезпеку для держави та громадського спокою, хоча були здійснені в місцевостях, неоголошених на військовому положенні". 28 листопада 1918 року Маніфестом Тимчасового робітничо-селянського уряду України смертна страту остаточно отримала своє юридичне закріплення: "Кожен, хто примушує або вмовляє виконувати розпорядження гетьмана чи Центральної ради, або їх агентів на місцях, підлягає розстрілу на місці".
Підводячи підсумок, зауважимо, що ідея смертної кари ніколи не належала українському народу. Такий вид покарання не був характерний для України. Ще в "Повчанні Володимира Мономаха" незабаром після прийняття Руссю християнства проповідувалося: "Ні правого, ні винного не вбивайте і не наказуйте убити його. Якщо і буде винен у смерті, то не губіть ніякої християнської душі ". Навіть тоді, коли в Європі смертна кара набула небачених розмірів (тільки при німецькому імператорі Карла V було страчено близько 100 000 чоловік), ця міра покарання, як відзначають історики, все одно була "чужа правовому світогляду слов'янського народу, як чуже йому суворе ставлення до злочинця взагалі".
Смертна кара як кримінальне покарання була впроваджена в українську правозастосовчу практику іноземними нормативними актами, в т.ч. і російським імперським законодавством. А що стосується періодів революційних рухів і політичної нестабільності, то в історії не тільки нашої держави, а й практично всіх інших країн світу, сплески репресій і широке застосування страти проти дійсних і уявних поборників у боротьбі за владу починалися з політичних звинувачень і переслідувань за непокору.
Виняткова міра покарання нерідко з'являлася як наслідок політичної боротьби у суспільстві. Яскравим прикладом тому може служити радянський період в історії України.
До жовтня 1917 року партія більшовиків різко засуджувала смертну кару. Єдиним прикладом цієї позиції в радянський час залишилося урочисте підкреслення у всіх чергових радянських кримінальних Кодексах "винятковості" смертної кари, аж до її повного скасування.
Встановлена в 1918 році на більшій території України радянська влада відкрила новий цикл в історії смертної кари.
Значне місце серед заходів покарань, що застосовувалися в перші роки радянської влади в Україні, займала смертна кара.
У результаті посилення репресій і червоного терору тільки в 1917-1919 рр. позасудовими органами радянської влади були розстріляні 6671 чоловік (у 1920-му військовими трибуналами засуджено до смертної кари 6541 засуджений, а з 1921 по 1954 рік у цілому - 642 тис.980 осіб). В Україні в 1919 році до кожного п'ятого, засудженому ревтрибуналом за особливо небезпечний злочин, була застосована вища міра покарання. У перші роки радянської влади розстріл за вироком суду виконувався органами НКЮ, НКВС або ВЧК (ГПУ-ОГПУ), а позасудові розстріли - тільки цими останніми (до початку 30-их років).
Позасудові розстріли виконувалися у дворі будь-якої установи ВЧК. З кінця двадцятих років монополія розстрілів належала тільки ОГПУ, а з 1934 року - НКВД (НКГБ- МГБ-МВД-КГБ).
У царські часи публічно оповіщали про виконання кожного смертного вироку. В радянські часи, починаючи з 1934 року, це стало державною таємницею, за винятком випадків, коли смертна кара слугувала пропагандистським цілям, і оприлюднення даних визнавалося політично вигідним.
26 травня 1947 Указом Президії Верховної Ради СРСР, констатуючим, що "застосування смертної кари більше не викликається необхідністю в умовах мирного часу", вища міра покарання була повсюдно скасована. Проте, є
дані про те, що у справах про контрреволюційні злочини смертні вироки спеціальними судами МДБ продовжували виноситися і приводиться у виконання.
Проте, вже 12 січня 1950 року Указом Президії Верховної Ради СРСР "Про застосування смертної кари до зрадників Батьківщини, шпигунів, підривників-диверсантів" вища міра покарання була відновлена, а 30 квітня 1954 його ж Указом "Про посилення кримінальної відповідальності за умисне вбивство "вона була введена за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах.
Законодавець України в прийнятому в 1960 році Кримінальному кодексі не включив смертну кару в систему покарань і визначив її винятковою мірою (ст.24 КК), встановив вичерпний перелік злочинів, за вчинення яких вона могла бути призначено (злочини, які передбачалися ст.ст.56, 57, 58, 59, 60, 69, 93 КК - без військових злочинів і в мирний час). Таким чином, смертна кара була визнана засобом кримінально-правової боротьби лише з державними злочинами та посяганням на життя людини і не могла бути використана в якості репресії класового характеру.
На початку ХХІ століття міжнародно-правові зобов’язання України взяті під час вступу до Ради Європи набули кодифікованого вигляду, коли були прийняті три кодекси кримінально-правового блоку: КК (2001 р.), КВК (2004 р.), КПК (2012 р.). Смертна кара як вид покарання стала історією. Однак в силу різних причин наш законодавець не залишає спроб повернути смертну кару як вид покарання.
Декілька місяців назад про відновлення цього виду покарання заговорила юридична громадськість та внесено ряд законодавчих ініціатив до Верховної Ради, зокрема проект Закону «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо впровадження смертної кари як виду покарання за корупційні злочини» (№2159 від 24 червня 2015 року народний депутат Каплін С. М.) 12 червня народний депутат Юрій Береза з парламентської трибуни виступив за легалізацію смертної кари за зраду Батьківщини, корупцію, а також зґвалтування жінок та дітей. Дані депутатські ініціативи та виступи законодавців засвідчують, що у суспільстві, де проводиться кримінально-правова політика, орієнтована на пріоритетність людського життя, переоцінюють вплив цієї міри покарання на загальний рівень злочинності.
Слід нагадати, що скасування смертної кари в Україні відбулось не тільки в силу застосування міжнародно-правових актів, а й згідно рішення Конституційного Суду України. Вже 29 грудня 1999 року він прийняв Рішення № 11-рп/99, яким положення статті 24 та положення санкцій Особливої частини КК України 1960 року (якими передбачалась смертна кара ), були визнані такими, що не відповідають Конституції України, тобто є неконституційними. У мотивувальній частині цього рішення (п. п 3-6) стверджується, що положення КК (1960 р.) про застосування смертної кари суперечать положенням статей 1, 3, 21, 22, 27 та 28 Конституції України.
Рішення Конституційного Суду України є обов’язковими і не підлягають оскарженню, а положення Конституції України, на які послався Конституційний Суд у згаданому рішенні, не зазнали змін після прийняття цього рішення. З огляду на це є підстави вважати, що будь-які законодавчі пропозиції, суть яких полягає у запровадженні смертної кари, суперечать названим вище положенням Конституції України з урахуванням тієї їх інтерпретації, яку надано Конституційним Судом України у згаданому вище Рішенні.
Окрім цього, Верховною Радою України 22 лютого 2000 року був ратифікований протокол № 6 до Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини, яким передбачається повне скасування смертної кари у мирний час. Таким чином, Україною взято міжнародно-правове зобов’язання щодо скасування смертної кари. Тому, для того щоб запровадити смертну кару, не порушуючи при цьому міжнародно-правових зобов’язань, необхідно спочатку внести відповідні зміни до Конституції України, а також денонсувати Конвенцію про захист прав та основоположних свобод людини 1950 року та Протокол № 6 д цієї Конвенції 1983 року. Це щодо юридичної сторони пропонованої депутатської ініціативи.
Що ж стосується проблем протидії корупції, й зокрема протидії вчиненню корупційних правопорушень з боку службових осіб, то, як вважають автори експертного висновку, ефективність покарання залежить не лише від суворості санкції кримінально-правової норми, а й від спроможності правоохоронних органів не допустити безкарності злочинних діянь. Саме безкарність (а не м’якість покарань, які призначаються судами за вчинення відповідного злочину) є у даному разі тим підґрунтям, на якому формується і поширюється протиправна поведінка [2].
На наш погляд, зміна кримінального закону, яка направлена на посилення кримінальної відповідальності, повинна мати наукове обґрунтування, яке повинно базуватись на аналізі практики застосування відповідної статті КК, щодо ефективності (неефективності) чинних санкцій.
Також потрібно пам’ятати, що заборона смертної кари є обов’язковою умовою вступу країни до Євросоюзу. За офіційними даними, у країнах-членах Ради Європи з 1997 року не була страчена жодна людина [3]. «Смертна кара є варварством і деградацією», – йдеться в заяві, зробленій офіційними особами Ради Європи [4]. Разом з тим, у жодній країні Європи (у тому числі й Україні), де було скасовано смертну кару, з цього приводу не було проведено референдуму, а, навпаки, в усіх цих країнах на момент скасування згідно з опитуваннями більшість населення підтримувала збереження такого виду покарання. Тобто, рішення приймалося на угоду певних правлячих кіл і політичних еліт відповідних держав, а не внаслідок народного волевиявлення, суспільних очікувань та прагнень [5].
Позиція проф. Лукашевича В. Г. є дискусійною. Практика показує, що проводити референдуми можна тільки з тим населенням, що добре поінформоване з даного питання. «С воззрениями народными необходимо во многих случаях считаться, но считаться с ними без разбору, только потому, что они народные - значило бы иногда обречь все успехи цивилизации на совершенную гибель» [6].
Більшість країн, які скасували смертну кару, зробили це, незважаючи на потужну підтримку громадськості щодо її збереження. Мало того, скасування в багатьох країнах смертної кари веде до різкого зменшення її прихильників. Наприклад, у Німеччині в 1950 році, тобто через рік після скасування смертної кари в країні, на питання «Ви за смертну кару чи проти?», 55% опитаних відповіли «за» і лише 30% – «проти». Вже в 1973 році – «за» – 30%, в 1980 році – 26%, в 1983 році – 24%, в 1986 році – 22%, в той час як 55% опитаних заявили, що вони проти страти [7].
Питання, пов'язані зі злочинністю, її причинами, наслідками і відповідними заходами з боку держави, є складними, занадто складними для того, щоб вони передавалися на розгляд в ході опитувань громадської думки. Тому громадянин демократичної держави делегує право прийняття рішення законодавцю-фахівцю, тобто обраному ним депутату. Право на життя, деклароване Конституцією України, не повинно залежати від думки більшості. Демократія це не «новгородське віче», де життєво важливі питання вирішуються за участю «широких верств населення», це – делегування права вирішувати їх найбільш компетентним своїм представникам [8].
Питання щодо ефективності вказаного виду покарання та прийняття законопроектів до розгляду Верховною Радою, а можливо напрацювання окремого Закону України «Про смертну кару» є актуальним та потребує ґрунтовних і комплексних досліджень фахівцями багатьох галузей права. Вважаємо за необхідне проведення серед громадян держави системної та ґрунтовної просвітницької роботи з питань (не) застосування смертної кари. І це є одним із завдань сьогоднішньої лекції.
Якщо б смертна кара дійсно надавала ефективний стримуючий вплив на потенційних злочинців, то підтвердження цьому можна було б знайти в даних порівняльного аналізу систем кримінального правосуддя. Це означає, що в країнах, де за певні злочини передбачається смертна кара, коефіцієнт таких злочинів повинен бути нижче, ніж у країнах, де вона відсутня. Варто було б також очікувати зростання злочинів, за які раніше могла бути призначена смертна кара, в країнах, де даний вид покарання був скасований і, навпаки, зниження рівня тих злочинів, за які смертна кара вводиться.
Ні в одному з численних зарубіжних досліджень зв'язок між смертною карою та рівнем злочинності не встановлений, її попереджувальний вплив на скорочення злочинності не підтверджено. Усі наявні дані свідчать: введення смертної кари, також як і збільшення сфери та обсягу її застосування ще ніколи і ніде не приводили до зниження як злочинності в цілому, так і тих видів злочинів, щодо яких вона повинна була б грати попереджувальну роль. Автори робіт про смертну кару, виданих Організацією Об'єднаних Націй, підсумовуючи відповіді, отримані з цього питання з багатьох країн, також прийшли до висновку, що після повної скасування смертної кари або значного її скорочення в країнах, де це здійснювалося, ніколи не відбувалося істотного збільшення числа злочинів.
Емпіричні дані, отримані в ході таких досліджень, не встановили певного взаємозв'язку між числом тяжких злочинів і застосуванням смертної кари. Фактично за скасуванням смертної кари в деяких країнах послідувало незмінне скорочення числа вбивств. В інших країнах вторинне введення смертної страти фактично супроводжувалося підвищенням числа тяжких злочинів. Ми невиключаємо можливості і того, що число тяжких злочинів ще більш скоротилося, якби смертна кара не була скасована, або - ще більш збільшилася, якби вона не була введена. Справа в тому, що спроби безпосередньо пов'язувати цифрові показники про число скоєних злочинів тільки з однією обставиною - введенням або скасуванням страти за те чи інше діяння без урахування інших факторів і явищ – справа неспроможна.
Весь досвід боротьби зі злочинністю в Україні також вказує на те, що очевидного зв'язку між застосуванням виняткової міри покарання та рівнем злочинності немає. Так, в період з 1947 - по 1954 рр. у нас суди не виносили смертні вироки за умисне вбивство, проте ніякого зростання вбивств не відбулося. Тоді як з введенням цієї виняткової міри покарання за вбивство кількість зазначених злочинів не тільки скоротилося, але навіть збільшилася.
Прихильники збереження смертної кари в основу своєї позиції кладуть економічну неспроможність нашої держави для введення довічного ув'язнення. Видається, що тут важливу роль відіграє інерція мислення.
Більш як 20 років так званого «перехідного періоду» накопичили безліч прикладів, які дають підстави стверджувати, що процес реформування кримінально-виконавчої системи не виправдано затягнувся. Кримінально-виконавча політика України потребує компетентного підходу, для чого необхідним є вивчення досвіду минулого, врахування допущених помилок, об’єднання наукової спільноти та практичних працівників задля аргументованого доведення та обстоювання своїх позицій.
Список використаних джерел:
1. Діденко Л. В. Інститут смертної кари в Україні (міжнародно-правовий та історико-соціологічний аспекти) : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.13 / Л. В. Діденко; Одеська національна юридична академія. – Одеса, 2001. – 19 с.
2. Висновок на проект Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо впровадження смертної кари як виду покарання за корупційні злочини) [Електронний ресурс] . – Режим доступу :
http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=557233.
3. Совет Европы, пространство без смертной казни [Электронный ресурс] // Сайт Ради Європи. – Режим доступу : http // www.coe.int/t/dc/files/themes/pe ne_de_nort/default_ru.asp/
4. СЕ: смертная казнь – деградация и варварство [Электронный ресурс] // Сайт delfi. – Режим доступу : http//ru.delfi.it/abroad/belorussia/se-smertnaya-kazn degradacia-i-varvarstvo.d?d=30313033.
5. Лукашевич В.Г. Сучасні погляди на доцільність повернення смертної кари [Електронний ресурс] . – Режим доступу : http://law.journalsofznu.zp.ua/archive/visnik-1-2010/1-2010.pdf#page=129
6. Кистяковский А. Ф. Исследование о смертной казни. – СПб, 1896. – С. 69.
7. Див.: Когда убивает государство... Смертная казнь против прав человека. – М., 1989. – С. 132.
8. Шевченко О. Т. Нужна ли Украине смертная казнь [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://library.khpg.org/files/docs/1217402164.pdf
Немає коментарів:
Дописати коментар