ЮРИДИЧНІ ОСВІТНІ ТРАДИЦІЇ НА ВОЛИНІ

В північно-західному регіоні держави, в межах історичної Волині, Волинський національний університет імені Лесі Українки має потужні ресурси в усіх значеннях: кількісні та якісні, фінансові та матеріальні, викладацькі та студентські, й по праву належить до провідних класичних університетівУкраїни.

Джерела освітніх традицій на Волині беруть початок ще з часів Київської Русі. Підтверджує даний факт багаточисельна інформація про навчання в школах при церквах і монастирях, яку знаходимо в Галицько-Волинському літописі. Також маємо достовірні відомості, що в церкві Івана Богослова, яка була побудована у 1175–1180 роках у дерев’яному дитинці Лучеська і є першою кам’яною спорудою міста, вивчали слов’янську грамоту.

Початком утвердження юридичної освіти на Волині вважаємо ХV–ХVІ ст., коли шляхетська молодь навчалась та працювала при канцеляріях земських і гродських судів. Збережені луцькі актові книги другої половини ХVІ ст.  – першої половини ХVІІ ст. засвідчують, що в місті Луцьку склалось стійке юридичне середовище, вихідці з якого обіймали ключові посади на всіх сходинках суддівської організації того часу. Яскравим і переконливим підтвердженням цьому можуть слугувати біографії визначних державних діячів,  які пройшли правничу підготовку в Луцьку. Так, майбутній гетьман Іван Виговський саме тут розпочинав свою кар’єру між 1620 і 1640 роками, обіймавши посади підписка та намісника підстарости, де працював з книгами судово-адміністративних установ. На сторінках актових книг знаходимо першоджерела, які засвідчують високу юридичну техніку та професіоналізм працівників судово-адміністративних установ.

Першою, по-справжньому багаточисельною освітньою установою Луцька був єзуїтський колегіум (1607–1612 рік), хоча у переліку предметів, що в ньому викладались, ми не знаходимо права. Більшість дослідників вважають, що даний заклад був осередком полонізації Волині.

Наступний історичний період характеризувався переходом від полонізації до русифікації краю. Як пише Ірина Мілясевич, на почату 30-х років ХІХ століття мережа освітніх закладів Волині для осіб благородного походження мала такий вигляд: у губернському місті Житомир була заснована Волинська губернська гімназія, якій підпорядковувалися 4 дворянські повітові училища – Острозьке, Луцьке, Теофіпольське, Новоград-Волинське.

Луцьке дворянське училище постало на базі єзуїтського колегіуму 16 червня 1835 року. Серед відомих випускників цього навчального закладу, які пов’язали свою кар’єру з юриспруденцією, був Омелян Миколайович Дворницький (1838–1906), судова кар’єра якого співпала з реформою 1864 року. Спочатку О. М. Дворницький  обіймав  посаду мирового посередника, згодом був переведений мировим суддею Володимир-Волинського округу та назначений головою з’їзду. Вивчаючи архівні документи, де міститься інформація про біографії та службову кар’єру юристів-практиків, варто відзначити, що приклад О.М.Дворницького радше був винятком, ніж правилом. З метою боротьби з польською агітацією і впливами на суддівські посади, в західні губернії призначалися вихідці з центральної частини Російської імперії. Прикладом цього слугує біографія голови Луцького окружного суду І. Десницького.

Для утвердження та максимального поширення історико-правових джерел, пов’язаних з Волинню, багато зробив Микола Дмитрович Іванішев (1811–1874) – український історик права, – який будучи членом Київської археографічної комісії неодноразово відвідував Волинь. Результатом цих поїздок стало видання фундаментальної роботи «Архивы Юго-Западной Руси», де вміщено велику кількість документів волинського походження.

Міжвоєнний період характеризується відновленням польських освітніх впливів на Волині. У Луцьку впродовж 1920-1930-х років діяли три навчальні заклади, серед яких була і українська гімназія, яка була заснована на базі діючої з 1895 року російської державної чоловічої гімназії і функціонувала до 1939 року. Цей освітній заклад по праву вважають центром національного культурно-освітнього життя Луцька у міжвоєнний період. Цікавим фактом в історії української гімназії є те, що впродовж 1928–1929 рр. польську мову  тут викладав відомий львів’янин Ярослав Галан.

Прихід радянської влади суттєво змінив підхід до освіти і підготовки правників. Першим вищим навчальним закладом на Волині став створений у квітні 1940 року Луцький учительський інститут. З 1985 року на базі історичного факультету в педінституті було започатковано викладання курсу радянського права, яке здійснювали викладачі кафедри історії СРСР та УРСР, яку очолював проф. О. Михайлюк. За часів Радянського Союзу викладання історії української державності та українського права було ідеологічно шкідливим, а юридичні факультети функціонували лише в Києві, Львові, Харкові, де викладали курси «Історії держави і права СРСР та УРСР».

Національне відродження другої половини 80-х років спричинило зміни і в вищій школі, які остаточно були закріплені із здобуттям Україною незалежності. В структурі історичного факультету Луцького педінституту імені Лесі Українки протягом 1990–1993 років починають викладати правові дисципліни. Серед викладачів, які забезпечували лекційні курси на кафедрі історії України, назвемо Л. Крижанівську, Я. Мацкевича, З. Савич. А вже 16 вересня 1993 року наказом ректора Волинського державного університету ім. Лесі Українки  було відкрито правничий (з 1998 року – юридичний) факультет.

Реалії сьогодення такі, що ринок університетської освіти характеризується не тільки співпрацею та академічною толерантністю, а тут присутня і відчутно прослідковується жорстка конкуренція за студента.Ми не можемо зараз апелювати до традицій юридичної освіти, які склалися, скажімо, у Львівському національному університеті імені Івана Франка, де навчається близько 2600 студентів та функціонують визначні наукові школи. Значна частина наших викладачів та аспірантів-юристів проходить підготовку саме у Львівському національному університеті, передусім це стосується аспірантів, що здійснюють підготовку дисертацій за спеціальностями 12.00.03 та 12.00.05. За мірками усталених традицій ми молодий факультет. Це, з одного боку, полегшує роботу, створюючи простір для ініціативи і нестандартних рішень, з іншого – зобов’язує, бо покладає велику відповідальність за наші дії.

Як слушно зазначає академік В. Тацій, 288 вузів в Україні – це надто багато для того, щоб здійснювати фахову підготовку юристів, та водночас вважаємо, що у північно-західному регіоні України в нас для цього найкращі умови, що підтверджено цілою низкою рейтингів.
Важливе місце у підготовці юриста на юридичному факультеті відведено блоку історико-правових дисциплін. На першому етапі з моменту створення факультету дані дисципліни читались на кафедрі публічного права, яку організував та очолив професор Долежан В. В. Першими викладачами були переважно юристи-практики. Ми з приємністю відзначаємо, що випускники ЛНУ ім. Івана Франка Сухомлин Анатолій Степанович та Олійник Алла Сергіївна доклали максимум зусиль задля належного забезпечення навчального процесу.

Належний рівень наукової діяльності є невід’ємною складовою навчального процесу та важливою гарантією підготовки висококваліфікованих фахівців-юристів. З цією метою до наукового консультування та забезпечення якісної навчально-методичної роботи запрошуються відомі фахівці, серед яких проф. Ярмиш О. Н., проф. Луць Л. А., проф. Пилипенко П. Д., проф. Бойко І.Й., проф. Кобилецький М. М., проф. Колодій А. М., проф. Тищик Б. Й., проф. Головко О. М., проф. Кириченко В. В та інші.

На кафедрі теорії та історії держави і права з 2011 року функціонує аспірантура за спеціальністю 12.00.01 «Теорія та історія держави і права». Протягом 6 років захищено 5 кандидатських дисертацій. Також тут працюють та здійснюють підготовку наукових досліджень 5 здобувачів наукового ступеня доктора юридичних наук та 5 аспірантів.

Продовжуючи традиції української юриспруденції в історико-правових дослідженнях, члени кафедри започаткували видання наукового журналу. Його праобразом є перше в Україні юридичне видання українською мовою – журнал «Часопись правнича», що видавався з 1889 р. до 1912 р. у Львові. Завдяки роботі колективу кафедри започатковано роботу та зреалізовано ідею фахового видання «Історико-правовий часопис» (Наказ Міністерства освіти України № 793 від 04.07.2014 року «Про затвердження рішень Атестаційної колегії Міністерства щодо діяльності спеціалізованих вчених рад від 26 червня 2014 року»).

Нині у багатьох країнах існують жорсткі вимоги до абітурієнтів та студентів – майбутніх юристів, але ці вимоги в різних країнах є неоднаковими. На наш погляд, складно уявити і допустити, що в цій сфері буде досягнута єдність. Тому основну увагу варто зосередити на мобільності викладачів і студентів. Відповідно до цього, студентам, яких прийняли на юридичний факультет, потрібно дати дозвіл (їх навіть варто зацікавити) вчитися хоча б один семестр на юридичному факультеті вузу іншої країни.

СВІТОГЛЯДНО-ПРАВОВІ ТА РЕЛІГІЙНІ ЦІННОСТІ В ЖИТТІ ТА ТВОРЧОСТІ ДАНИЛА БРАТКОВСЬКОГО

Постать Данила Братковського досі лишається маловідомою для вітчизняних науковців. Пояснюється це, в більшій мірі, регіональним інтересом українських учених до історії  та права Галичини і Волині другої половини XVII – початку XVIІІ ст.
У другій половині XVII – початку XVIІІ ст., відповідно до традицій народницької та державницької історіографії, визначальні історичні події відбувалися на території Лівобережної та Правобережної України, де тривала державотворча діяльність українського козацтва. У той же час складні та суперечливі процеси, які в цей час переживало українське суспільство Волині та Галичини, лишаються без належної уваги вітчизняних науковців.
Відтак українські дослідники зосереджували свою увагу на останніх роках життя Данила Братковського, пов’язаних з його участю в повстанні Семена Палія, тоді як такі аспекти його діяльності, як попередня служба Речі Посполитій, участь у діяльності Луцького братства та правовий аналіз конфліктів з братчиками були малодослідженими.
Ситуація почала змінюватися на краще у 2004 році, коли  за сприяння волинських краєзнавців та народних депутатів України в Луцьку перевидано збірку віршів Данила Братковського «Світ, по частинах розглянутий». У видання включено дослідження В. Антоновича, М. Максимовича, В. Липинського та В. Доманицького – це практично всі наукові розвідки, присвячені діяльності Братковського, що побачили світ у ХІХ – ХХ ст. Крім того, були опубліковані статті сучасних українських науковців О. Бірюліної, В. Пришляка, В. Шевчука та І. Ціборовської-Римарович, в яких зроблена спроба по-новому оцінити життєвий шлях та творчу спадщину цієї непересічної особистості.
Продовженням роботи в цьому напрямку став вихід у 2012 році  статті польського дослідника П. Борека «Nowe materiały do biografii Daniela Bratkowskiego», у якій на підставі аналізу значного масиву актових книг повітових судів Волинського та Руського воєводств автор виявив нові матеріали до біографії Данила Братковського, які стосувалися переважно його економічної діяльності і, частково, релігійного життя та родинних стосунків. Відзначимо, що виявлений матеріал проаналізовано не дуже вдало: стаття сформована у вигляді хроніки життя Братковського без виділення чітких тематичних блоків. Це дещо ускладнює сприйняття тексту, але в цілому дослідження П. Борека є важливим кроком для подальшого вивчення історії православної шляхти Волині взагалі та діяльності Данила Братковського зокрема.
Збільшення інтересу громадськості до постаті Данила Братковського, яке спостерігалося в період 2004 – 2013 рр., справило суттєвий вплив на суспільно-релігійне життя сучасної Волині. Так, зусиллями голови відновленого православного братства в Луць¬ку, депутата Верховної Ради Андрія Бондарчука, 2013 року видано збірник «Луцьке Хрестовоздвиженське братство. Історія та відродження». У ньому, зокрема, приділена увага постаті Данила Братковського – активного члена Луцького братства другої половини XVII – XVIII ст.
Варто зауважити, що участь Д. Братковського у суспільно-релігійному житті слід оцінювати з урахуванням особливостей його духовного світу, складовою частиною якого були релігійна, національна, станова, правова та регіональна свідомість. Передусім необхідно пам’ятати, що Данило Братковський належав до панівної верстви Речі Посполитої – шляхти. Як шляхтич і громадянин польсько-литовської держави він був носієм польської світської культури, але водночас належав до числа ревних сповідувачів православ’я. Наголошуємо, що саме релігійна свідомість (ототожнення себе часткою православного світу) була стрижнем його духовного життя. Водночас епіграми Братковського «Греція» та «Відповідь Греції» дають підстави припустити, що духовний центр православного світу, до якого він себе долучав, автор вбачав не в Москві, яка на той час впевнено перебрала владу над митрополичою столицею в Києві, а в Константинополі.
Цікаво також, що належність до ревних прихильників православ’я практично не вплинула на характер віршів та епіграм Братковського, які мали релігійний характер. Очевидно, це можна частково пояснити тим, що видана книга віршів поета в Кракові пройшла цензуру. Проте характер його поезій наводить нас на думку, що Братковському були притаманні не вузькоконфесійні, а загальнохристиянські цінності. Він часто звертався до теми про сутність гріха, про умови спасіння людської душі, про любов до ближнього, причому автор вирішував ці питання в дусі гуманізму, не пов’язуючи благочестивість людини з належністю її до якоїсь конкретної християнської конфесії.
Національний стрижень духовного світу Данила Братковського проявляється від значно слабше релігійної і виглядає доволі архаїчно – він, без сумніву, належав до «русинів», але в той же час зберігав елементи регіональної «волинської» самоідентифікації. Це, однак, не дає підстав заперечувати самодостатності його національної свідомості. Сатиричне зображення національних упереджень в епіграмах «Париж», «Московське жалування», «Львів батько» та ін. дає підстави зробити висновок, що автор цілком усвідомлював окремішність українців (русинів) від поляків (мазурів) та росіян (москви).
Данило Братковський, як щирий прихильник Православної Церкви, ставився різко негативно до унії та уніатів. У цьому полягала специфіка релігійної свідомості певної частини представників православного шляхетства Волині зазначеного періоду. Вони готові були толерувати римо-католиків і протестантів, але уніатів не сприймали принципово. Причина полягала в тому, що на відміну від католиків та протестантів, уніати сповідували майже ідентичну православним духовну та релігійну традицію, дотримуючись при цьому єдності з Римом, проти якої заперечувала православна ієрархія. Тому якщо перехід православних до католицизму чи протестантизму передбачав свідому відмову від віри батьків, то перехід до унії міг відбутися непомітно (часом завдяки заміні на парафії православного священика уніатським), і саме тому активні захисники православ’я вбачали в уніатах найнебезпечніших супротивників.
До числа таких діячів належав також Данило Братковський. Згадане ставлення виявилося передусім у його політичній активності в кінці 70-х – 90-х роках XVII ст. Як відомо, польський король Ян ІІІ Собєський докладав чимало зусиль для того, щоб схилити православне суспільство Речі Посполитої до церковної єдності з Римом. Одним із найважливіших заходів у цьому напрямку було скликання 1680 року наради у Любліні між уніатами і православними з метою досягнення порозуміння щодо можливого церковного об’єднання. Проте цей захід не був відповідним чином підготовлений. Зокрема, не було взято до уваги неоднозначне ставлення до ідеї церковної єдності серед православного духовенства і мирян, мали місце розбіжності в підходах до цієї проблеми між унійною ієрархією в Україні та Апостольським Престолом, зрештою, не була узгоджена позиція щодо нарад в Любліні різних представників державної влади Речі Посполитої. Але найважливішою перешкодою для реалізації «нової унії» була опозиція до планів короля Яна ІІІ Собєського з боку православного нобілітету Волині, об’єднаного навколо братств України і передусім братства Луцького.
Відомо, що король надіслав окреме запрошення луцьким братчикам із проханням взяти участь у люблінській нараді. Цілком зрозуміло, що в тогочасних політичних реаліях вони не могли проігнорувати ініціативу короля. Водночас члени братства за участю Данила Братковського вжили заходів для недопущення прийняття рішень в Любліні, які б суперечили інтересам Православної Церкви. На згадану зустріч були обрані авторитетні та впливові представники православного шляхетства Волині – житомирський хорунжий князь Вацлав Четвертинський, київський чашник Андрій Гулевич-Піддубецький та сам Данило Братковський – підстолій брацлавський. За їхньою ініціативою 9 грудня 1679 року складена офіційна заява, у якій автори в урочистій формі заявили про намір не вдаватися до жодних угод, які б могли зашкодити Православній Церкві. Документ підписало 32 особи, серед них згадані вище делегати на люблінську нараду, а також інші впливові члени Луцького братства – князі Андрій та Юрій Пузини, Томаш Гуляницький, Олександр Балабан, Федір Ушак-Куликовський та ін.
Згадана позиція луцьких братчиків зіграла важливу роль у зриві наради в Любліні, яка відкрилася 26 січня 1680 року. За цих обставин єпископу Львівському Йосифові Шумлянському (одному з прихильників поєднання православної та уніатської «Русі») лишилося тільки звернутися до присутніх делегатів зі словами: «Вистачить, що ми тим разом зійшлися, привітаємося тим часом, за другим разом поговоримо, а за третім погодимося». Пізніше Холмський єпископ Яків Суша у своєму листі до кардинала Нерліо від 19 березня 1680 року підкреслював особливу роль волинського православного нобілітету та братчиків в нейтралізації ініціативи короля під час роботи «Люблінської конференції». Отож, Данило Братковський, як один із трьох представників Луцького братства, на нарадах у Любліні, безумовно, зіграв свою роль у цих подіях.
Політичну діяльність, спрямовану на підтримку Православної Церкви Данило Братковський проводив і надалі часи, про що згадував свого часу В. Антонович. За його версією, напередодні сейму 1699 року, скликаного королем Августом ІІ, Данило Братковський разом із житомирським стольником Ремігіяном Суріним об’єднав навколо себе православну шляхту Київського і Волинського воєводства. Спільними зусиллями їм вдалося внести до інструкцій послам на сейм зобов’язання домагалися від уряду Речі Посполитої гарантій релігійних прав для православних. Проте сейм не лише не звернув уваги на зазначені вимоги, але навіть прийняв низку рішень, які завдавали суттєвої шкоди Православній Церкві на території Подільського воєводства. Серед них – заборона православним, нарівні з євреями, оселятися для проживання у звільненому від турків Кам’янці, вилучення території Поділля з-під управління Київської митрополії і передача її до Львівської єпархії, тощо. Показовим є те, що зазначені рішення були прийняті за підтримки послів від Київського та Подільського воєводств, які щодо релігійних питань мали зовсім інші доручення. Рішення сейму 1699 року та позиція послів змусили Данила Братковського та Ремігіяна Сурина до продовження боротьби – вони склали заяву з вимогою притягнути до відповідальності послів за невиконання інструкцій, яку підписали 54 представники православного нобілітету Волинського та Київського воєводств. Проте практичних наслідків цей політичний демарш не мав – суспільна думка в шляхетському соціумі польсько- литовської держави була на боці католиків та уніатів, тому ні Братковський, ні Сурин так і не наважилися розпочати судовий процес із цього питання.
Версія В. Антоновича була в головних рисах повторена у пізнішому дослідженні В. Липинського  і від початку ХХ ст. не піддавалася переглядові у вітчизняній історіографії. Утім, на думку дослідників, роль Данила Братковського у зазначених подіях потребує уточнення. Річ у тім, що головним джерелом для В. Антоновича та В. Липинського у дослідженні ситуації на Волині і Київщині, пов’язаної з сеймовими рішеннями 1699 року, слугувала «протестація 54-х», подана до актових книг Овруцького гродського суду 22 грудня 1699 року. Проте існують підстави сумніватися у висновку В. Антоновича, який уважав, що, крім Данила Братковського та Ремігіяна Сурина, серед підписантів згаданої протестації майже не лишилося впливових осіб з числа православного нобілітету Волині та Київщини. Проведені нами дослідження актових книг повітових судів Волинського воєводства другої половини XVII ст. показали, що в числі підписантів «протестації 54-х» достатньо впливові особи все-таки були. Зокрема, багаторічні провізори Луцького братства князь Юрій Пузина та Федір Ушак-Куликовський, а також родичі тодішнього Луцького православного єпископа о. Діонісія Жабокрицького (у минулому – також провізора Луцького братства) Григорій-Бенедикт та Симон Жабокрицькі. Тому питання про те, кому саме належала ініціатива внесення «протестації 54-х» – луцьким братчикам чи «тандему Братковський-Сурин» лишається поки що нез’ясованим. Навіть якщо Данило Братковський і не був в числі головних авторів зазначеної протестації, то він у числі інших її підписантів вкотре засвідчив свою принципову політичну позицію та готовність захищати інтереси Православної Церкви.
Активна участь Данила Братковського у захисті прав Православної Церкви поєднувалася з дуже непростими стосунками з православним духовенством та Луцьким православним братством, до складу якого він входив. Відомо що у 70-х роках XVII ст. батько Данила Братковського, пан Богдан Братковський, згадувався в числі старших братчиків, що вкотре свідчить про авторитет цієї родини серед православного нобілітету Волині у згаданий історичний період. Проте, саме з Братковськими на початку 80-х років XVII ст. пов’язана серія скандалів у Луцькому братстві, які засвідчили суперечливі взаємини в його середовищі. Так, 25 травня 1682 року братські старости Томаш Гуляницький та Олександр Ступницький виступили з двома протестаціями проти Богдана і Данила Братковських, які дають можливість окреслити коло проблем, що склалися навколо них.
По-перше, Богдана Братковського звинуватили у зловживанні становищем братського старости. Зокрема зазначалося, що він за час свого провізорства, що хотів те й чинив: відібрав у Луцької братської церкви маєтки, надані їй у вічне володіння, намагався присвоїти братський дзвін, завдав кривди братським ченцям. Про переслідування духовенства протестанти писали в яскравих барвах. За їхньою версією Богдан Братковський ганявся за братським ігуменом о. Леонтієм Рибчинським по цвинтарю, бив його рапірою та називав «песячою бородою». Подібним чином Братковський влаштував обструкцію також ченцеві о. Киліяну, причому останній зазнав нападу прямо в олтарі братської церкви.
По-друге, Богдан Братковський був звинувачений у недбалому виконанні своїх обов’язків. Саме за його недоглядом братський монастир спіткало нещастя: була пограбована церква, причому злодії викрали з храму не тільки коштовності, але також особливо шановану святиню – мощі св. Варвари.
По-третє, Богдан Братковський намовив свого сина – Данила Братковського – шкодити Луцькому братству. Як твердили у своїй протестації братчики, саме внаслідок намови батька Данило Братковський зневажив братську святиню: забрав золотий ланцюжок з чудотворного образу Пресвятої Богородиці, який сам же свого часу на його користь пожертвував.
Братчики Луцького братства висунули Данилові Братковському наступні звинувачення:
1.Побиття братського диякона о. Флавіяна Лубіцького – ймовірного родича братського ігумена о. Мелетія Лубіцького. Сталося це 20 лютого 1682 року під час роботи Луцького повітового сеймика. Факт побоїв був засвідчений возним, але згадану подію Данило Братковський у своїх зустрічних позовах не коментував [18].
2.Збройний напад Данила Братковського разом зі своєю челяддю на братський монастир 15 жовтня 1681 року, що мало не призвело до спалення обителі. У версії Данила Братковського ці події виглядали зовсім в іншому ракурсі й нагадували сюжет сучасного трилеру. Він стверджував, що пізно ввечері 15 жовтня 1681 року намагався врятувати ченця о. Варлаама Стамшека, якого братський ігумен о. Мелетій Лубіцький замкнув на ніч у підземеллі братського монастиря, де ховали мерців. Намагаючись врятувати нещасного монаха, Братковський пізно ввечері пробрався до обителі, яку вже замкнули. Метою візиту була зустріч з настоятелем, де він мав би умовити його звільнити в’язня. Проте розмова між ними не склалася, і монастирські слуги за наказом ігумена жорстоко побили Братковського. Насамкінець його було зв’язано і кинуто на монастирському подвір’ї. Причому зв’язали Братковського за «татарським звичаєм» – вигнувши тіло дугою, руки заломили за спину і міцно прикріпили мотузками до ступнів ніг. У такому положенні він пролежав на землі половину холодної осінньої ночі, аж поки невідомий монах не звільнив його. Цікаво, що з цього приводу Данило Братковський скаржився на братчиків Луцькому православному єпископові князю Гедеонові Четвертинському. Проте владика відмовився втручатися в конфлікт під приводом незалежності від нього братського монастиря, який має ставропігіальний статус.
3.Написання «пасквілей» на членів Луцького братства і видання їх окремою книгою. Згаданий закид лишився, на жаль, без коментарів Братковського, але ця інформація є надзвичайно важливою і цікавою. Досі була відома лише одна збірка його віршів, відома під назвою «Світ, по частинах розглянутий», яка видана в Кракові 1697 року. Протестація братчиків дає нам підстави зробити висновок, що задовго до цієї події (не пізніше 1682 року) його вірші та епіграми були відомі серед волинської шляхти і, понад те, були зібрані в окремому виданні. Однак залишається невідомим, чи були вірші Братковського видані друком, чи йдеться про рукописні збірки.
Як бачимо, у 1681-1682 р.р. між Луцьким братством та родиною Братковських стався великий конфлікт, який розкрив непрості та суперечливі стосунки серед різних груп братчиків. Опонентами Братковських в суді виступили підчаший вілкомирський Дмитро Жабокрицький (майбутній Луцький єпископ), князі Юрій та Андрій Пузини, Ян Баковецький, Олександр Балабан, Олександр Ступницький і Томаш Гуляницький. Виявлені нами документи свідчать, що згадані особи від початку 80-х років і аж до кінця XVII ст. включно контролювали Луцьке братство, виконуючи роль його провізорів. Натомість Братковські (Богдан і Данило) хоча і залишилися братчиками, але надалі вже не згадуються серед його активних членів. Дослідники припускають, що за гучною «справою Братковських» міг бути фактичний «переворот» в керівництві Луцького братства, причому за його лаштунками стояли не тільки особисті мотиви. Очевидно, що у згаданому конфлікті важливу роль відіграло різне бачення перспектив економічної діяльності братства, яке виразно виявилося в позиції його офіційного керівництва, з одного боку, і Данила Братковського з іншого.
Вище згадувалося про пограбування братської церкви, яке сталося через дійсний чи уявний недогляд провізора Богдана Братковського. Ця подія поставила Луцьке братство в дуже неприємну ситуацію. Річ у тім, що, згідно з виявленими нами документами, луцькі братчики у своїй економічній діяльності активно співпрацювали з єврейським кагалом. Як правило, пожертвувані братству гроші віддавалися євреям для проведення фінансових чи господарських операцій під 8-10% річних. Відомі також факти передачі євреям об’єктів нерухомості під склади і крамниці. Але у випадку з пограбуванням церкви та викраденням мощів саме євреї були звинувачені у згаданому злочині. Пізніше, у XVIII ст. побутував переказ про чудо, яке явила св. Варвара, коли євреї-викрадачі намагалися знищити її мощі, та про справедливе покарання злочинців рішенням каптурового суду у 1674 році. Документи, які були в розпорядженні істориків, змогли лише частково прояснити цю ситуацію. Встановлено, що конфлікт між євреями та Луцьким братством щодо викрадення святині (якої точно – невідомо) справді існував. 1674 року Дубківський та Заклинівські кагали отримали позови з вимогою видачі двох євреїв-«святокрадців». Відомо також, що в жовтні 1674 року один із євреїв невстановленого кагалу помер від тортур у Луцькому замку під час допиту в справі пограбування братської церкви, причому тодішній братський ігумен відкинув пропозицію замкового уряду видати тіло небіжчика євреям для поховання. Проте рішень каптурового суду щодо цього питання, а також виразних свідчень про чудеса св. Варвари, пов’язаних із цим випадком, виявити поки що не вдалося.
На думку дослідників, згадані події можуть стосуватися конфлікту 1681 – 1682 років. Немає сумнівів, що згадана історія не сприяла добросусідським взаєминам між Луцьким братством і луцькими євреями та розвитку їхнього спільного бізнесу. Тому покладання моральної відповідальності на Богдана Братковського за пограбування церкви могло мати на меті пом’якшення неприємного враження про згадані події між братчиками та їхніми діловими партнерами. Крім того, в одній зі своїх протестацій Данило Братковський згадував про конфлікт у братстві, пов’язаний зі свою незгодою щодо давньої практики віддавати євреям церковні гроші під річні відсотки. Утім з контексту документа випливає, що подібна позиція диктувалася не антисемітизмом Братковського, а передусім осудом практики отримання прибутку від коштів, які мали йти на побожні цілі.
Останні роки життя Данила Братковського були пов’язані з подіями, що розгорталися на землях козацької України. На думку В. Липинського, саме неможливість легального захисту православ’я в Речі Посполитій, що стало очевидно після згаданого вище сейму 1699 року, змусило Братковського разом із родиною покинути Волинь і виїхати до Львова. У цей час він установив контакти з гетьманом Іваном Мазепою, з яким, за свідченням козацького літописця Самійла Величка, був здавна знайомий, пов’язуючи його ім’я з можливістю визволення українського народу на Правобережній Україні. Пізніше була участь у козацько-селянському повстанні під проводом Семена Палія, яка закінчилася для Данила Братковського трагічно – полоном, судом і мученицькою смертю в Луцьку 16 листопада 1702 року.
Проте є всі підстави припускати, що навіть у цей час Данило Братковський не поривав зв’язків із православною Волинню. У своєму заповіті, складеному за три дні перед стратою, він згадав про поїздку до гетьмана Івана Мазепи, подробиці та мета якої досі до кінця не з’ясовані. Але на порозі вічності політичні мотиви його контактів із лівобережним гетьманом уже не мали значення для Братковського. У цей час для нього стала важливішою інша мета поїздки, яка була пов’язана з релігійним життям православного населення Волині. Йшлося про плани видання в Києві (за фінансовою допомогою гетьмана) книги про чудеса образу «Богородиці Пулганівської», яка з середини XVII ст. була однією з найшанованіших святинь для православних вірних Луцького повіту. І саме це він вважав за необхідне згадати у своєму заповіті.
Можливо, остаточним примиренням із Луцьким братством було прохання Братковського про поховання його при церкві братського монастиря, а останнім актом примирення з власним сумлінням – доручення винагородити селянина, якого він колись скривдив. Важливим для Данила Братковського було також усвідомлення власної жертви, про що він записав цілком виразно: «…з ревності дому Бога мого, для захисту святого православ’я смерть прийняти мушу». Вочевидь, автор тестаменту був щирим у своїх словах. Про це свідчить його життєвий шлях, у якому служіння Православній Церкві займало дійсно важливе місце.
Безсумнівно, що Данило Братковський  є визначною постаттю в історії України та історії Православної Церкви на Волині другої половини XVII – початку XVIII ст. З однієї сторони, він як чоловік активний і темпераментний, освічений та наділений літературним талантом, щиро намагався підтримати православ’я в різних сферах своєї діяльності – на сеймиках, під час «Люблінської наради», безпосередньо в маєтках, які перебували в його володінні. З іншої сторони –  Данило Братковський типовий представник своєї епохи  та суспільного стану з усіма їхніми суперечностями та вадами. Так, виступаючи проти насильства щодо православних, він водночас не вагаючись вдавався до насильства стосовно уніатів. Наголошуючи у своїх віршах на необхідності підтримки світськими братчиками свого духовенства, Братковський водночас міг собі дозволити публічно бити братського диякона. Боротьба з негараздами в Луцькому братстві також велася ним в неоднозначний спосіб – навряд чи можна було напоумити його членів поширенням «пасквілей», у яких братчики висміювалися автором.
Проте, подібні  суперечності у діях та вчинках Данила Братковського ніяк не компрометують його історичний  образ, а навпаки, надають  нам можливість побачити реальну людину з притаманними їй живими рисами та почуттями.

КРИМІНАЛЬНА СПРАВА ПРО ПОГРАБУВАННЯ ЦЕРКВИ ЧЕСНОГО ХРЕСТА У ЛУЦЬКУ (1621 р.)

Вивчення конкретної кримінальної справи є важливим для розуміння усіх аспектів функціонування судової влади на початку ХVІІ століття в регіоні. Судовий процес відбувався у міських судах Волинського воєводства на підставі привілеїв, а також німецького міського права. Важливими факторами, що впливали на хід слідства, суд та вирок, була конфесійна належність підозрюваного та винного, тому звернення до історичного минулого матеріального та процесуального права на Волині є шляхом до визначення закономірностей його розвитку і формування високої правової культури у суспільстві сьогодні.

Зазначимо, що комплексний історико-правовий аналіз ходу кримінальної справи про пограбування церкви Чесного Хреста у Луцьку в 1621 році, слідство та виконання вироку підозрюваного та винного у даній статі зроблено вперше. Опосередковані відомості щодо цієї справи знаходимо лише у праці М. Довбищенка «Луцьке братство і братський монастир 1617-1833 р.», вміщеній у серії «Архів Української Церкви».

У ході виступу спробую проаналізувати межі повноважень у сфері кримінального судочинства війта та лавничого суду, оцінити вплив релігійного фактора на прийняття рішення, встановити історичну специфіку процесуальних (процедурних) норм, які регулювали суспільні відносини тогочасного періоду.

Ми знаємо, що церква Чесного Хреста в Луцьку була побудована після Люблінської унії 1569 року, коли Луцьк став, в числі інших міст, відчувати процеси полонізації. Будівництво церкви стало радше винятком, бо її на свої  кошти будувало створене 1617 року Луцьке Христовоздвиженське братство. Вже через три роки братчики спромоглися отримати від Константинопольського патріарха Феофанія право ставропігії, за яким церква стала незалежною від місцевих уніатських ієрархів, ставши центром православного життя в Луцьку.

В ніч з 15 на 16 лютого 1621 року невелика група злодіїв обікрала в Луцьку православну церкву Чесного Хреста. На місці вчинення злочину  луцькі братчики зуміли затримати «з лицем» (з речовим доказом) тільки одного з крадіїв, римо-католика Валентія Лонського. В той же самий день (16 лютого) у цій справі відбувся  суд Луцького магістрату, який очікувано  кваліфікував дії Лонського як святокрадство (святотатство), і засудив його до смертної кари шляхом спалення наживо.

Рішення суду було виконано вранці 17 лютого 1621 року на луцькому передмісті. Того ж самого дня ксьондз костелу св. Якуба, Мартин Іздебський, прибув до Луцького гродського суду і вніс протестацію супроти православних посадовців Луцького магістрату. В протестації він звинуватив Луцький гродський суд  за трьома пунктами:

1)    лавники і радники Луцького магістрату не дозволили йому сповідати Лонського перед стратою;

2)    виконання покарання відбулось не в установленому місці (в центрі біля ганебного стовпа);

3)    тіло страченого не було поховане після спалення.

Сам по собі, цей історичний факт відомий, але потребує додаткових коментарів.

За грамотою Великого князя литовського Олександра, від 31 липня 1497 року, місцевий війт отримав повну свободу дій у кримінальних справах. До того ж, всі звернення райці мали передавати тільки війту, але від нього жодна апеляція уже не мала нікуди надходити, хіба що, тільки, у присутності великого князя. Тобто, луцький війт  був останньою інстанцією в усіх справах віднесених до його компетенції. При цьому,  його юрисдикція поширювалась не тільки на мешканців Луцька, але й на тих осіб, які жили навколо  міста. 

На прохання  лучан, 26 жовтня 1576 року, польський король Стефан Баторій своїм листом надав роз’яснення щодо застосування окремих артикулів (норм права), які були внесені до попередніх міських привілеїв. Зокрема, він підкреслив, що луцькі міщани, підпорядковуючись магдебурзькому праву і користуючись міськими вольностями, не мають потреби виходити з-під юрисдикції міського уряду, і не повинні позиватись до якоїсь іншої судової інстанції, за винятком тих випадків, коли у міщан існуватиме переконання в заподіянні їм кривди від самої міської влади. І вже тоді, відповідно до посполитого звичаю, вони можуть апелювати до короля і його двору.  

В контексті нашого дослідження виникає запитання, а що у XVII  столітті вважали святокрадством (świętokradztwoм), коли його законодавець відніс до злочинів публічного звинувачення?

З часів Римської імперії святокрадство (святотатство) розглядалось юристами як майнове посягання  на священні предмети, здійснене шляхом їх викрадення або знищення. В християнський період канонічне, але не кримінальне, право розширило традиційний смисл поняття святокрадство, розуміючи під ним  і умисні дії, спрямовані на зневагу відносин пов’язаних з релігією.

Тобто, в першу чергу мова йде, все-таки, про крадіжку майна, а вже потім про образу почуття віруючих.

У  таких містах як Луцьк, де магістрат судив за німецьким правом, лаву щороку мали обирати з семи осіб, але протягом 1621 року до її складу входило лише п’ять лавників, однак для прийняття рішення (кворуму) цього було цілком достатньо. Засідання лавничого суду у кримінальних справах, зазвичай, відбувалось  у плановому порядку, і лише зрідка, у надзвичайних випадках, їх проводили в екстреному режимі (так звані гайні суди), коли вчинений злочин мав вагомий суспільний резонанс, а злочинець  був пійманий на місці його вчинення разом із речовими доказами. Саме так, як це мало місце і у випадку з пограбуванням братської церкви.

Можливо, рішення у справі Валентія Лонського і, справді, має яскравий емоційний підтекст, оскільки більшість в обох колегіях Луцького магістрату  посідали православні. Хоча їхні релігійні почуття і могли бути зневажені вчинком засудженого, проте чинили вони правосуддя з чітким дотриманням вимог діючого законодавства. До того ж, у них не було у цій справі конфлікту майнових інтересів, адже ні луцький війт Андрій Загоровський, ні інші посадові особи не були членами братства і не мали з ним, на той час, документально зафіксованих господарських відносин. Разом із тим, виконання судового вироку над Лонським мало б відбутися не на передмісті, а  на ринковій площі Луцька, біля пренгира (pręgierza) – ганебного стовпа (стовпа ганьби), де зазвичай і виконували покарання.

Проте, не менш емоційною виглядає і протестація ксьондза Мартина Іздебського, оскільки складається враження, ніби він своєю заявою хотів звинуватити опонентів у блюзнірстві, під яким тоді розуміли злобний наклеп чи образу.

Поряд із святокрадством, блюзнірство, у ті часи, також відносилось до публічного звинувачення і у випадку з позовом супроти посадових осіб Луцького магістрату мало бути розглянуте в королівському суді.

Отримавши 17 лютого 1621 року від Мартина Іздебського публічну протестацію на дії  посадових осіб Луцького магістрату, урядовці луцького гроду зрозуміли, що дана справа буде мати тривалу судову перспективу на найвищому рівні і тому вони вирішили вчинити процесуальну дію, яка передбачає письмове нотування фактів, що мають юридичне значення у справі. Саме тому протестація мешканців братського шпиталю, разом зі звітом возного, була складена дещо пізніше, хоча і того ж самого дня, 17 лютого 1621 року. Однак, вписали її до гродської книги першою, тобто у порядку, який відповідає логіці кримінального процесу: спочатку скарга потерпілої сторони, а вже потім апеляція від іншої  зацікавленої особи. Як саме розвивались події навколо протестації ксьондза Іздебського, нам не відомо, хоча «возный енерал воеводства Волынского, шляхетный Станислав Пяновъский» і вручив 20 (26) квітня 1621 року «мандат его королевской милости под печатю меншое канцелярии коронное очевисто в руки урожоному его милости пану Андрееви Загоровскому войтови Луцкому дедичному…».

В цій історії цілком очевидним залишається тільки той факт, що дідичний луцький війт Андрій Загоровський ще понад тридцять років по тому впевнено тримав луцьке війтівство і помер на початку 1652 року.

Вважаємо, що проаналізований хід кримінальної справи є цінним для коректної та об’єктивної оцінки минулого. Визначено повноваження суду Луцького магістрату у виявленні, розкритті, розслідуванні та покаранні злочинця.

ІНСТИТУТ СМЕРТНОЇ КАРИ В УКРАЇНІ: МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ ТА ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ (НЕ) ЗАСТОСУВАННЯ

Чому саме ця тема і чому сьогодні? Тут ми виділили два основних моменти: по-перше, сьогодні розпочався тиждень юридичного факультету і юридична громадськість області скрупульозно буде аналізувати, що цікавого і змістовного зможуть запропонувати викладачі та професори університету; по-друге, дана проблематика актуалізується на загальнодержавному рівні і мені б хотілося, щоб студенти-юристи і викладачі юридичного факультету були знайомі з останніми її напрацюваннями. В ході лекції, я буду звертатися, в першу чергу, до матеріалів Міжнародної науково-практичної конференції «Кримінально-виконавча політика України та Європейського Союзу: розвиток та інтеграція», що була проведена 27 листопада 2015 р. спільно Міністерством юстиції України, Державною пенітенціарною службою України, Національною академією правових наук України, Інститутом кримінально-виконавчої служби, Всеукраїнською асоціацією кримінального права, Кримінологічною асоціацією України, Асоціацією психологів України. Даний захід став можливим за реалізації грантового проекту «Посилення ролі громадянського суспільства у захисті уразливих груп засуджених в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу; і по-третє, кожен з Вас і інших зацікавлених зможе ознайомитись з текстом лекції у блозі Михайла Яцишина, який розміщений на головній Інтернет сторінці нашого університету. Текст лекції буде доопрацьовано за результатами сьогоднішньої публічної лекції та обговорення. (Особистісний момент – 2010 рік)

ІВАН ДЕСНИЦЬКИЙ ТА ЙОГО РОЛЬ У ДІЯЛЬНОСТІ СУДІВ ВОЛИНСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ ПОРЕФОРМЕНОГО ПЕРІОДУ

В результаті цілеспрямованого захоплення українських земель Московією та Російською імперією протягом ХVII-XVIIIст. було знищено державні утворення українців Запорізьку Січ та Гетьманщину. Загарбницькі дії північно-східних сусідів поступово позначалась на механізмі функціонування судової влади на українських землях.

Протягом литовсько-польської доби, а особливо в результаті судової реформи 1564-1566 років, судова система на українських землях еволюційно звільняється від впливу місцевих адміністрацій. Ми можемо стверджувати, що в результаті впровадження механізмів судової реформи було покладено край залежності суду від станів, реформа була направлена на демократизацію судової системи. Як зазначає Є.А. Чернушенко «вперше на українських землях елементи поділу влади було впроваджено в державному масштабі, що дало поштовх формуванню судової влади» [1].

Трансформація виправно-трудового законодавства УРСР в кримінально-виконавче законодавство незалежної України: прорахунки, здобутки, перспективи

Розуміння застосування законодавства кримінально-правового напрямку завжди було дуже складною справою. Особливо це складно в часи, коли держава переживає суттєві реформи, або втягнута в міжнародне протистояння, а в суспільстві немає усталеного погляду на злочин і покарання. В такі неспокійні часи можливості такого законодавства можуть або недооцінювати, або переоцінювати. Дуже часто громадськість наділяє кримінально-правове законодавство якимись «магічними» можливостями, що межує закон з правовим нігілізмом.

Зміна кримінально-виконавчого законодавства є досить складним і відповідальним процесом з огляду на те, що, по-перше, його результати впливають на долю тисяч людей, які перебувають у місцях позбавлення волі, а також їх рідних та близьких, а , по-друге, - стосується базових людських цінностей і прав.